/експериментально-наукова, навчально-філософська Всекосмічна поетична трагедія/
УЧАСНИКИ ВСЕЛЕНСЬКОГО СУДУ:
-КОСМОС /він же: ТВОРЕЦЬ, БАТЬКО, ВОЛОДАР…/,
-ЛЮДИНА /він же: ЛЮДСТВО, НАРОД,
ПЛАНЕТЯНИН…/,
ПЛАНЕТЯНИН…/,
-ЗЕМЛЯ /вона ж: ПРИРОДА, ФАУНА, ФЛОРА…/,
-СОВІСТЬ /вона ж: МОРАЛЬ, ВІРА, МУДРІСТЬ…/,
-ДОБРОТА /вона ж: ЛЮБОВ, КОХАННЯ, ДУША…/,
-ЗЛО /він же: НЕЧИСТИЙ, ДИЯВОЛ, САТАНА…/,
-РОЗУМ /він же: ІНТЕЛЕКТ, СВІДОМІСТЬ, МИСЛЕННЯ…/,
-ДІЙСНЕ /він же: СПРИЙНЯТТЯ, ВІДЧУТТЯ, ПРОСТІР…/,
-МАЙБУТНЄ /він же: УЯВА, МРІЯ, ТВОРЧІСТЬ…/,
-МИНУЛЕ /він же: ПАМ’ЯТЬ, ВІДТВОРЕННЯ, ЗГАДКА…/.
/ПРИМІТКА: в тексті поеми звернення до ЛЮДИНИ, МАЙБУТНЬОГО, ДІЙСНОГО, МИНУЛОГО, ЗЛА йде в чоловічому роді!/
Вселенський суд відбувається у Чорнобильській ядерній зоні за 40-к років до 2000-ліття з дня ГОЛГОФИ, ВОСКРЕСІННЯ, ВОЗНЕСІННЯ СИНА БОЖОГО.
РЕДАКТОРСЬКА ПЕРЕДМОВА
Шановні юні та досвідчені друзі!
Запевняю вас усіх, що ви маєте унікальні миті для ознайомлення з винятково неординарним літературно-філософським поетичним твором «Вселенський СУД» християнського письменника-філософа Василя КРЕДО.
Ще в юності, під час навчання на 3-му курсі філософського факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, він написав студентську наукову роботу: «Визначення категорій Дійсного, Минулого та Майбутнього часу», яка стала Переможцем Всесоюзного конкурсу студентських наукових праць. Її рецензувало 7-м наукових установ і її зміст було визнано науковим гуманітарним відкриттям, оскільки у світовій науці досі немає чіткого визначення категорій Майбутнього та Минулого. І лише, тому, що відкриття у гуманітарній сфері не реєструються, він не отримав офіційний патент.
Оскільки наукові відкриття часових категорій Минулого і Майбутнього повністю суперечили загальноприйнятому уявленню про час та параметри його функціонування, Василь Миколайович не вважав за доцільне загальнодоступне оприлюднення власної концепції. Ці знання він передавав лише обраним учням, які досягли значних успіхів в суспільному житті.
Вважаю себе щасливою людиною, оскільки був свідком того, як у 1993 році, під час відпочинку у знаменитому санаторії «Конча-Заспа», під час неймовірного осяяння, він створював епохальний «Вселенський Суд».
Я запитую сам у себе – чи є нині в Україні філософ, який спроможний на подібну талановиту поетичну творчість? Чи є в Україні поет, який досяг таких величних вершин в освоєнні основних філософських категорій? Я особисто таких людей не знаю!
Але, впевнений, що подібний беззаперечно геніальний твір міг бути створений лише у Києві, про величезну місійну роль якого майже 2000-чі років тому сказав перший учень Ісуса Христа – Апостол Андрій Першозваний. Цей твір міг бути створений лише людиною, яка особисто була на Чорнобильській атомній станції і постраждала від Чорнобильської Хіросіми!
«Вселенський Суд» не розрахований на масового читача! Це елітарний філософсько-поетичний твір! На відміну від звичайних літературних поетичних творів, де автори мають можливість використати увесь багатий арсенал української мови, Василь Миколайович був обмежений суворими рамками наявних філософських категорій. Але, як же він майстерно ними оперує! Твір є доволі великим, але інтелектуалами-альпіністами він читається-освоюється на одному диханні!
Я тривалий час агітував Василя Миколайовича оприлюднити цей визначний твір, але він з багатьох аргументованих причин не давав на це згоди.
Але нині, коли Україна перед усім людством постала у своїй неосяжній Святій величі мужності та Віри, Василь Миколайович дав згоду на оприлюднення цього неймовірного інтелектуального твору.
Оскільки Василь Миколайович є світським ченцем і постійно проживає в ізольованій від звичайного цивільного світу чернецькій келії, його ніколи не цікавлять відгуки інших людей про його твори.
Тому, рецензенти можуть даремно не витрачати свій дорогоцінний час на інтелектуальні чи літературознавчі оцінки цього легендарного твору. Василь Миколайович цього абсолютно не потребує. Він прохав передати усім, що якщо когось не влаштовує поетична майстерність даного твору, чи його інтелектуальна насиченість: напишіть свій власний твір подібної тематики і оприлюдніть його. І хай люди самі вирішують та вибирають – чий твір в усіх аспектах є кращим? Чим більше в Українській та світовій літературі буде визначних сучасних літературно-філософських творів, тим краще це буде сприяти інтелектуальному розвитку українців та представників інших народів.
Для багатьох юних і досвідчених людей «Вселенський Суд» стане відкриттям! У когось він викличе суперечки, а можливо й несприйняття! І це прекрасно! Головне, щоб в Інтелекті людини не було застою, а лише постійний рух.
«Вселенський Суд» Василя КРЕДО – це неймовірна пожива для вашого Розуму, Інтелекту, Свідомості, Мудрості, Моралі, Совісті, Волі та Віри!
Я особисто пишаюся тим, що Василь КРЕДО є гідним сином нашого Богообраного, з часів Хрещення Київської Русі, українського народу!
З повагою,
Дмитро Слижук – головний редактор-волонтер блогерного комплексу «ВАСИЛЬ КРЕДО».
/Комп’ютерний набір та анімаційне насичення твору здійснено учнями Василя Кредо./
ВСЕЛЕНСЬКИЙ СУД
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
В И Р О К
/Лунають закличні акорди Космічного Гімну. В усій своїй величі з’являється Космос. Він один наразі в центрі уваги, більше нікого не видно./
КОСМОС:
Хай встануть всі! Я Суд розпочинаю!
Я мушу правду нині відшукать!
В минуле двері щиро відчиняю,
Суворо винних мушу покарать!
Не маю Волі Я терпіти далі
Це царство скрути й жахів на Землі!
Звітують про діяння хай вандали,
Чому сповите все навкруг у злі?
Присутні на Суді: Земля й Людина.
Присутні на Суді: Земля й Людина.
А поруч з ними: Розум і Добро.
І Совість: люба донечка-дитина,
І Зло з багна диявольських дібров.
Присутні: і Майбутнє і Минуле,
І Дійсне, що усім дає Життя.
Згадаємо минуле та відбуле,
Щоб впевнено іти у майбуття!
Всі, хто присутні: ви Моє Творіння!
Я вам у спадок Землю вдарував!
Забули ви свій сенс й своє коріння!
Та ось – Вселенський Суд я розпочав!
/Що знову підтверджується величними звуками Космічного Гімну/
Земля з благанням-розпачем звернулась,
Щоб справедливий Суд оцей звершить!
Оповідай, з тобою що відбулось?
Повинен знати – як й кого судить?
/З’являється страшна жінка-потвора, в якій важко впізнати Землю./
ЗЕМЛЯ:
Про діяння Твої знає Всесвіт увесь!
Сотворив Ти мене і усе, що навколо:
Воду й Сонце, й зірки та блакиття небес,
І рослини й тварин, і веселки півколо!
Після всіх цих діянь, Ти Людину створив!
Заповів: берегти і мене і природу.
І скажу я відверто: мене він любив.
І його я кохала за Душу та вроду.
/Виникає світло спомину… З’являється прекрасна дівчина-Земля у розкішному зеленому вбранні з яскравими квітами, віночку з квітів на голові. В руках Земля тримає розкішну білу лілію з чистою джерельною водою. Лунають звуки чарівної приязної мелодії. До Землі підходить вродливий юнак – Людина./
ЛЮДИНА:
О, кохано моя, дай водиці попити!
ЗЕМЛЯ:
Пий, мій лицар і друг, пий любове моя.
ЛЮДИНА:
Я без тебе ніколи не зможу прожити,
Бо життя все моє – то турбота твоя!
/Людина п’є воду з лілії та лагідно голубить Землю./
О, святий цей нектар! О, цілюща водиця!
О, ці пахощі квітів! Ці веселки рясні!
О, моя захиснице! Моя рятівнице!
Я кохаю тебе наяву та у сні!
ЗЕМЛЯ:
І тебе, я , Людино, мій друже кохаю!
Я тобою живу і для тебе живу!
У солодощах снів я тебе колисаю,
Я дощами та сонцем до тебе пливу.
Я люблю в золотавому дивнім світанку
Обсипати тебе в діамантах роси.
Вдовільняти мрійливі усі забаганки.
Гомінкої малечі люблю голоси.
Я люблю, коли трави та квіти голубиш,
Коли тіло купаєш у вирі води.
Я радію насназі й сумую, як тужиш.
Веселю тебе щастям, плекаю в біді!
ЛЮДИНА:
Я все бачу та чую, кохана Землице,
І дарунки щоденні вдячно приймаю.
Ти безцінна перлина, життєдайна царице!
І тебе, найдорожчу, одвічно кохаю!
Я кохаю безмежне волошкове небо,
Спів птахів чарівний в щебетанні лісів.
Я ніколи не зможу прожити без тебе!
Берегиня турбот всіх щоденних та снів!
/І це щире освідчення в коханні таке красиве, що мова не має слів, спроможних описати цей Гімн Любові!/
КОСМОС:
Чи справді ви у злагоді прожили
Й коханням уквітчали долі путь?
ЗЕМЛЯ:
Так! Довгий вік взаємно ми любили.
Ніколи щастя плин той не забуть!
КОСМОС:
Це радий чути! Бо, лише в Любові
Вам жити разом свято заповів!
Та чую тугу в кожнім твоїм слові.
Хто зрадить Заповіти всі велів?
ЗЕМЛЯ:
Я багато віків цим коханням жила.
Працьовитий він був, бережливий та добрий.
Всі роки від біди я його берегла
І у щасті, і в радості й смутковім горі.
Він так щиро любив, так красиво кохав,
Що дурманом хмільним оповив щастя очі!
А коли дзвін прозріння рятунок гукав,
Вже згубилися сили первісні дівочі!
Він кохання напоєм мене напував,
А в цей час затівав підлі зрадницькі справи!
У дроти та кайдани мене сповивав,
А світанки змінив на військові заграви!
/Під час сповіді, коли світло змінюється темінню у плині віків, Людина обвиває Землю колючими дротами, іржавими залізяками, трубами з струмуючим чорним димом, змащує одяг нафтою, шматує вбрання з квітами, вириває волосся, лишаючи страшні лисини... Обличчя Землі та тіло вкривається кривавими ранами, руки та ноги обвиваються закривавленими бинтами, в руках з’являються милиці./
Він безжалісно нищив братів і сестер.
Він зпоганив річки, й ліси, й океани.
І кохання вогонь остаточно помер,
Коли кров’ю залило Чорнобильські рани!!!
Чорний біль! Чорний біль! Як він мучить мене!
Хіросімовий дощ обпікає все тіло!
І озонова прірва надривно кляне!
І нічого у світі вже більше не миле!
Діаманта Любов – у крові запеклась!
Хоч самий діамант надміцний не загинув!
Це Людина моєї Любові зреклась!
І прошу: щоб її засудив Ти до згину!!!
КОСМОС:
Ти чув усе, що нам Земля казала.
І, як Суддя, питаю Я тебе:
Чи нам Земля всю правду сповідала?
Чи виправданням захистиш себе?
ЛЮДИНА:
Ти сотворив мене! І права я не маю
Творця вином неправди напувать!
Та не один я відповідь тримаю.
Про спільників тут мушу розказать.
КОСМОС:
Кажи лиш правду! Кожне твоє слово
Та свідчення усі Я оціню.
А винуватців злочинів та змови
Я покараю й визначу вину!
ЛЮДИНА:
У бідах всіх, що Землю оповили
Я Розум звинувачую тепер!
Його думки усе навкруг створили!
РОЗУМ:
То ти на мене всі провини спер?
О ні! Я захищатимусь пристойно!
Cлуга твій вічний! Ти господар мій!
Без тебе існувати не спроможний!
Я пес слухняний! Раб покірний твій!
ЛЮДИНА:
То я створив Чорнобиль і ракети?
І атомну смертельну злу косу?
То творчості стрімкої дикі злети!
То ти придумав атомну грозу!
РОЗУМ:
А хто наказ віддав усе створити?
Хто кожен крок мій творчий чатував?
Без тебе неспроможний я творити!
Без тебе права діяти не мав!
КОСМОС:
Він правду мовить! Твій слуга покірний!
Слугою Розум тобі в спадок дав!
Чому ж на шлях пустив його невірний?
Чому наказ злочинний віддавав?
ЛЮДИНА:
Боявся я! Бо вороги обсіли!
Бажав себе надійно захистить.
Не відчував в собі кремезні сили
І доручив ту зброю розробить!
КОСМОС:
То що – зробив? І спокою напився?
РОЗУМ:
Зробив! Та гільйотина то страшна!!!
Спокійний лад життя вже припинився!
І маячить спустошлива війна!
Наразі зрозумів: що всі ми жертви
Усіх бажань його й злочинних примх!
І в мить одну всі можемо померти
Над Всесвітом вчинивши смертний гріх!
ЛЮДИНА:
У всьому звинувачую Майбутнє!
Воно усе утворює нове!
І може все нове ставати путнім,
А може все понищити живе!
КОСМОС:
Майбутнє! Розкажи усім про справи,
Які ти на землі святій звершав!
Це ти пекельні видумав заграви?
Це ти Людину пеклом спокушав?
МАЙБУТНЄ:
Так, я творець навкруг всього нового!
Ця місія призначена Творцем!
Та Інтелекту я слуга Людського,
Який Його творіння є вінцем!
Із здібностей усіх, що є в Людини,
Найвищу цінність маю саме я!
У ніч безсонну чи в яскраву днину
Вирує творчості Душа моя!
Бо Дійсне і Минуле у кайданах
Часу та Простору Буття живуть!
Немає творчості у їхніх планах.
В суворій течії Життя вони пливуть!
А я безмежний в Творчості буяння,
Існую я за межами Буття!
До Відкриттів вершин мої змагання!
Я закликаю Волю в Майбуття!
Я більш швидкий ніж навіть звук і світло.
Я необмежений у пошуках нічим.
Щоб джерело Осяяння не зникло,
Працюю вранці, вдень і ще вночі!
Працюю за наказами Людини
І тільки їй я праведно служу!
Дарую відкриттів нових новини!
Лише з Людиною у Всесвіті дружу!
Все що навколо: створене Майбутнім!
Я забезпечую оновлення Життя!
Лише зі мною людство є могутнім!
Я є маяк вселюдського Буття!
Постійно я у пошуках блукаю
І повсякчас придумую нове!
Незвідане Людині відкриваю!
У творчості буття моє пливе!
Відкрити можу що-завгодно в світі!
Не маю жодних ланцюгів та меж!
Інакше неспроможний я прожити!
Палаю я у творчості пожеж!
Постійно я Людині пропоную
Веселку планів, мрій та відкриттів!
Розгадки таємниць йому дарую,
Щоб він творив у власному житті!
Так жив! І так я житиму довіку!
Ця місія призначена Творцем!
І не спинить моїм діянням ліку,
Якщо Земля не завершить КІНЦЕМ!
Я забезпечую оновлення Людині!
Дарую Віру, Волю їй даю!
Я Душу загартовую щоднини!
Провідником життя її стаю!
Придумую я добре і погане!
Що зробиш? Це покликання моє!
Дарую я Людині різні плани!
Хай вибирає – де чуже й своє…?!
Та дію я лише в своїм майбутнім!
Володар вічний я лише у нім!
ЛЮДИНА ЗВЕРШУЄ УСЕ У ДІЙСНІМ!!!
І вибір планів здійснюється ним!
В МАЙБУТНЬОМУ НІЧОГО НЕ МОЖЛИВО!!!
Майбутнє тільки в творчості живе!
Немає тут ні спеки, а ні зливи!
Майбутнє сенс Осяяння зове!
А плани й мрії втілюються в Дійснім,
За межами якого я живу!
І жити в щасті, а чи в пеклі грізнім
Людина робить вибір наяву!
Несу відповідальність за Майбутнє!
У ДІЙСНОМУ МАЙБУТНЬОГО НЕМА!!!
Послухай ти всі істини напутні
І Мудрість всекосмічну ти сприймай!
Існую я лише в людській уяві!
Мене в Минулім й Дійсному нема!
Не можу я творити жодні справи!
Ти в подумках лише мене тримай!
УСІ ДІЯННЯ ЗВЕРШУЄ ЛЮДИНА!!!
ВОНА ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА УСЕ!!!
І БУДЕ ПЕКЛО, А ЧИ РАЮ ДНИНА –
ВИРІШУЄ ЛЮДИНА В СВІТІ ВСЕ!!!
Я у безмежжі Творчості блукаю
І інших здібностей не маю я!
Нічого в Дійснім я не обираю!
В майбутньому лише вирую я!
ТВОРЕЦЬ ДАВ ПРАВО ВИБОРУ ЛЮДИНІ!!!
Вона вирішує – де зло, а де добро?!
Людина плани втілює щоднини
Лише у Дійснім! Це його тавро!
КОСМОС:
Майбутнє нині щиру правду мовить.
Його не звинувачую ні в чім!
Нічого він у Дійсному не робить!
Блукає у Майбутньому своїм!
Чому, Людино, зло ти обирала?
Чому перетворила в Пекло Рай?
Чому Земля потворою постала?
Негайно нам усім розповідай!
ЛЮДИНА:
Я згідний, що Майбутнє є невинним!
Воно живе за рамками Буття!
Та знаю я – кого вважати винним
Й хто запаскудив у Землі життя?!
У всьому звинувачую Минуле!
Воно принесло нам у Дійсне зло!
Коли поглянуть на життя відбуле –
То там володарем постало Зло!
ЗЛО:
Ви лиш послухайте брехню Людини!
Шукає винних! Та не знає де?
Минуле! Розкажи про власні днини!
Хай правда Істину у мудрості знайде!
КОСМОС:
Минуле! Розкажи усім присутнім:
Що ти робило всі оці віки?
І звіт діянь твоїх хай буде путнім!
То як пройшли твого життя роки?
МИНУЛЕ:
Невіглас геніальний і ледащий!
Ти провокатор підлий! Інтриган!
Заплутався у Інтелекту хащах,
Немов в аптеці впертий злий баран!
Ти знаєш все! Ти Всесвіт весь освоїв!
До Космосу і Марсу долетів!
Землі тяжіння розірвав окови!
Минулого ж ти геть не зрозумів!
Подумай сам: ну як я виникаю?
Звідкіль берусь? Хто створює мене?
Я долі власної та вільної не маю
І Дійсне повсякчас мене жене!
ВІД ДІЙСНОГО Я ПОВНІСТЮ ЗАЛЕЖНИЙ!!!
Лише із Дійсного творюся я!
Я не Майбутнє і не є безмежним!
Сприймаю те, що в Дійсності буя!
Чому в людей складається омана –
Що час з Минулого у Майбуття тече?
Чому блукає Розум твій в тумані?
Чому облуди тупість не втече?
Подумай сам: що в Дійсності відбулось –
То тільки це приймаю в свій багаж!
Якщо чогось у Дійсності не було –
Не перейде у трудовий мій стаж!
Я виникаю з Дійсності буяння!
Я повний раб у Дійсного завжди!
І саме з цього всі мої страждання!
Від мене волі жодної не жди!
Майбутнє має волю необмежну!
Я взагалі не маю жодних прав!
Я маю долю повністю залежну –
Що Дійсне в своїх межах назбирав!
Існую я у пам’яті Людини!
Коли потрібно – згадуєш мене!
Я не підвладний жодним-жодним змінам!
І воля шлях важкий мій обмине!
Якщо зробив ти добре та прекрасне -
Воно ввійде в мене, як Долі дар!
А зло твоє ніколи вже не згасне!
То мій пекучий демонський тягар!
Ти можеш Дійсне будь-коли змінити!
Ти можеш Дійсне будь-коли змінити!
Тобі Творець велику Волю дав!
Я мушу злодіяння всі терпіти –
Які у спадок ти мені віддав!
О, як я мучаюсь усе життя й караюсь
Від всіх твоїх безмірних злодіянь!
Сльозьми прокляття вічно умиваюсь
Від всіх твоїх неправедних змагань!
Нічого не спроможний я змінити!
То так Творець великий повелів!
Все зло твоє я змушений терпіти
Й чекати мрію незбагненних див!
А раптом ти отямишся, Людино,
І зміниш зла-гріховності Життя!
Розкаєшся у вчинених провинах,
Добром наповниш все своє Буття!
Тоді і я ставатиму все кращим,
Бо все із Дійсного в Минуле перейде!
І стане все життя твоє путящим!
Дорогами Добра воно піде!
Та це сьогодні мрія нездійсненна!
А я чекаю, хоч втомивсь чекать!
Та я Творця прохатиму щоденно –
Щоб зняв із тебе демонську печать!
Тому – ні в чому взагалі не винний!
У всьому злі, Людино, винний ти!
А я невільник долі безневинний!
Я раб діянь усіх, що скоїв ти!
КОСМОС:
Минуле сенс свого життя розкрило!
Це правда – волі я йому не дав!
І що Людина в світі наробила –
Минуле все із Дійсного придбав!
ЛЮДИНА:
То саме Дійсне в злі всесвітнім винне!
Всі справи Зло у Дійсному творить!
ДІЙСНЕ:
Ягнятко миле, світле й безневинне!
Як можеш тут неправду говорить?!
Я волі в світі жодної не маю!
Це ти спроможний все навкруг творить!
Лише я дійсне у руках тримаю
І тільки сьогодення здатен гріть!
Творець створив суворі всі закони
Лише я дійсне у руках тримаю
І тільки сьогодення здатен гріть!
Творець створив суворі всі закони
Безмежного всесвітнього Буття!
І непохитні всі Його канони!
ЗАКОНАМИ ТВОРЦЯ ЖИВЕ ЖИТТЯ!!!
Я повністю залежний від законів
Усіх, які Творець навкруг створив!
Я не здолаю жодні перепони,
Які нам Батько Неба заповів!
І я від тебе, нелюде, залежний,
Від забаганок всіх твоїх діянь!
А зло і підлість всі твої – безмежні!
Втомився світ від грізних злодіянь!
Господь створив навколо все для тебе
І Дійсне Він тобі у спадок дав!
Він заповів тобі одвічне Небо,
Щоб ти у Рай до Вічності злітав!
Він Розум дав тобі і повну Волю,
Щоб Землю ти покращував завжди!
Занапастив злобою власну долю
І Раю Вічності, негіднику, не жди!
Щоб ти не скоював недобрі справи –
Твоїй Душі Він Совість вдарував!
Щоб ти пекельні оминав заграви,
Щоб катом ти для Всесвіту не став!
Ти з Розумом своїм усе придумав –
Від чого гине ненечка-Земля!
На Зло тебе Диявол надоумив!
Пекельна всіх чекає нас імла!
РОЗУМ:
Це правда, що Людина нині винна
У всіх гріхах зкатованих століть!
Себе наразі не вважаю винним,
Хоча Душа за всі гріхи болить!
Усе, що є навколо я придумав!
Та я залежний від Людини раб!
Я коїв те, що він собі надумав!
Він грізний і суворий мій сатрап!
КОСМОС:
Стривай! А чом же Совість не спинила,
Як ти злочинні справи розпочав?
Вона ж – дружина вічна, вірна й мила!
Я ж на одвічний шлюб вас повінчав!
Віддав за тебе донечку кохану.
Ти клятву дав довічно з нею жить!
Лише вона від хижого дурману
Від вчинків злих спроможна захистить!
А де ж вона? Чому її не бачу?
ДОБРОТА:
О Батьку! Ми в кайданах надміцних!
Я слухаю усе та гірко плачу,
Бо зрадою буянить Зло від них!
/Світло освітлює двох красивих дівчат, які скуті у кайданах. Це Доброта і Совість. Вуста у Совісті обвиті міцною ганчіркою, щоб вона мовчала і не мала змоги говорити. Космос підходить до своїх доньок, зриває ганчірку з вуст у Совісті, і грізно промовляє/
КОСМОС:
Що бачу Я? Хто гріх вчинив злочинний?
Хто мою доню гратами сповив?
Вона ж – свята, безгрішна й безневинна!
Її для благородства Я створив!
Це ж – Берегиня у всього живого!
Суддя та Цензор Розуму й Душі!
Вона – маяк для поступу земного
Усіх людей! Їх гідності рушій!
Хто провинився? Всі негайно кайтесь!
Хто Совість у кайдани заточив?
Та лиш брехні та наклепів цурайтесь!
Хто святотацтво з Совістю вчинив?
СОВІСТЬ:
Не маю сили поки говорити,
Бо ж цілий вік зкайданена сиджу.
То Розум мусить пам’ять відновити!
Розкаяння у злочині я жду!
РОЗУМ:
Вам треба жертву нині відшукати
Та всі гріхи привласнити мені!
Лише мене нещадно покарати,
Неначе я один у всім звинив!
СОВІСТЬ:
То ж, розкажи хоч зараз про ту змову,
Що наді мною ти зі Злом звершив.
Неправдою не затумань розмову…
РОЗУМ:
Щось горло – подих пам’яті здушив…
/Світло спомину… Зло з інтриганською посмішкою підходить до Розуму./
ЗЛО:
Ну як сімейні ласощі, юначе?
Чи не втомився ти від шлюбних пут?
РОЗУМ:
Та ніби – непогано щастя скаче
Й дружина береже від примх та скрут.
ЗЛО:
Здалось мені – кохання це надмірне!
Тебе плекає, мов дитя мале!
З тобою завжди поруч неодмінно!
Болото це сімейності гниле!
РОЗУМ:
Ти не лови мій Дух в спокуси сіті,
Бо ж знаєш – Совість щиро я кохаю!
Без Совісті не зможу я прожити!
Лише вона веде до щастя Раю!
Важка у мене роль на цьому світі –
Один лиш я придумую нове!
І що завгодно можу я створити:
І добре, і прекрасне й дуже зле!
Ти знаєш – на відміну від Людини,
Що по законам фізики живе,
Існую в ідеальному я плині!
Майбутнє, мов маяк мене зове!
В Майбутньому мені немає рівних!
Єдиний я господар у мети!
У здогадках та всіх питаннях спірних
Я здатний суть та істину знайти!
ЗЛО:
Я знаю це. І заздрю тобі щиро!
Господар ти Майбутнього! Це факт!
І в те, що Совість любиш, в це я вірю!
Та не в усім щасливий ваш контракт!
Надміру і любов ця і опіка!
Тобі ні кроку не дає ступить!
Невже ж – рабом залишишся довіку?
Невже – свободи подих не п’янить?!
РОЗУМ:
Стрілою в серце смутку, Зло, ти влучив!
Лише тобі відкрию правду я.
Вогонь кохання цей мене замучив!
В тенетах Совісті свобода спить моя!
Що б не зробив – вона, мов Сонце в небі,
Освячує мій кожний задум й крок!
Луна щораз один наказ : «Не треба»!
О ненависний рабства вічний рок!
Але ж – люблю, люблю свою дружину!
Ну що ж мені стражденному зробить?
ЗЛО:
А ти скрути дружину у пружину!
Повинна Совість Розуму служить!
РОЗУМ:
Це неможливо! Чари вона має,
Протистоять яким не маю сил!
В міцних руках вона мене тримає
І не бажає змінювати «стиль»!
ЗЛО:
Та ж ти самий створив оці кайдани!
Найкращий засіб скорення Душі!
Я пропоную товаристські плани –
Ходу своєї Совісті стиши!
На певний час її ми загратуєм
Й скоритися примусимо її!
Лише тоді свободу їй вдаруєм –
Коли вимоги втілить всі твої!
РОЗУМ:
Задумане здійснити нам нелегко!
Й Людина може змову цю розкрить!
ЗЛО:
Людина десь тут поруч, недалеко.
Вона бажає Совість підкорить!
Людина має геніальні плани –
Всіх ворогів бажає подолать!
Володарем Землі він скоро стане!
Над Всесвітом він буде царювать!
І тільки Совість стала на заваді!
Вона й тобі проходу не дає!
Тобі допомогти я щиро радий.
Хай час Свободи нині настає!
РОЗУМ:
Красиво мовиш! Втриматись не в силах!
І Совість маю намір підкорить!
Свободи кров нуртує в моїх жилах!
Хай незалежності прилине дивна мить!
Коли ти другом вірним хочеш стати –
То Совість закайданиш міцно сам!
Вона, доречно, завершає спати…
ЗЛО:
Ну що ж – б’ємо у згоді по рукам!
/Зло і Розум нишком підходять до заснулої Совісті. Розум хапає Совість за руки, а Зло швидко одягає на них міцні кайдани./
СОВІСТЬ:
Що ти зробив, коханий? Спам’ятайся!
Невжі зі Злом у змову ти вступив?!
Звільни мене з кайданів та розкайся!
Невже ти пильність Мудрості згубив?!
Невже мене ти більше не кохаєш?
РОЗУМ:
Кохаю і люблю! Та річ не в тім!
Опікою своєю ти караєш!
СОВІСТЬ:
Та ж я – освячена на терені святім!
Ти – найстрашніша сила на планеті!!!
Лиш ти один – володар Майбуття!
І тільки я утримую в тенетах
Всі прикрощі у радісне Буття!
Ти можеш знищить Всесвіт і Природу!!!
Тому Творець нас разом поєднав!
Єдина я надія у народу!
Тому Владика вкупу нас з’єднав!
Ніхто твою ходу спинить не зможе!
В Людини теж відібрано цей дар!
І тільки я у тебе на сторожі!
Для тебе я дружина, друг і цар!
РОЗУМ:
Це царювання надто остогидло!
Свобода в свої пахощі зове!
Я не бажаю буть рабом і бидлом!
Життя розпочинаю я нове!
СОВІСТЬ:
Без мене – ти нікчемний самовбивця!
Один невірний крок – і смерть всьому!
Невже вина прокази ти напився?!
Невже почнеш служити ти йому?!
РОЗУМ:
А що ? Соратник він мені доладний!
Свободи він вогонь мені вручив!
І блиск вогню цього мені принадний!
СОВІСТЬ:
О Доброта!
ЗЛО:
Даремно не кричи!
Сестриця вже за гратами в’язниці!
То ж – разом норов будете топить!
СОВІСТЬ:
О Батьку! Згасли Совісті зірниці!
/Зло одягає ганчірки на вуста Совісті та Доброти./
Іди! Іди! Хай Совість вічно спить!
/Світло спомину зникає…/
ЛЮДИНА:
Ти бачив, Батьку, хто зкайданив Совість
І хто вину у спадок назбирав!
КОСМОС:
Погану я читаю нині повість!
Хто ж розсуд ваш та гідність відібрав?!
ЛЮДИНА:
То Розум й Зло творці цієї змови!
ЗЛО:
А хто наказ звершити змову дав?!
РОЗУМ:
Хто має право на останнє слово?
ЗЛО:
Хто згратувати Совість наказав?!
КОСМОС:
Я мушу чути правду неодмінно!
То хто ж – наказ про змову цю віддав?
ЛЮДИНА:
Моя це, Батьку, зрада і провина!
Це я зкайданить Совість наказав!
СОВІСТЬ:
Яка ж то радість в них тоді буяла,
Коли мене з Добром вони збулись!
Вся нечисть вгору голову підняла!
І Заповітів всіх Твоїх зреклись!
ДОБРОТА:
Мов хижі вовки - здобич полювали.
Людина збожеволіла ураз.
Мільйонами своїх братів вбивала,
Жорстокістю зростаючи щораз!
Та й цих смертей йому було замало.
Він нищить Всесвіт грізно розпочав!
Розтерзана Земля безсило впала!
Свій шлях злобою й брудом увінчав!
СОВІСТЬ:
Тоді ж, і Розум, як мене позбувся,
Накази Зла виконувать почав!
І злочин наймерзенніший відбувся –
Він ядерні змагання розпочав!
ЗЕМЛЯ:
ЗЕМЛЯ:
Вони всю правду мовлять! Так і сталось!
У нутрощах ту зброю підривав!
І ось на тілі – опіки зостались,
Коли експерименти він вчиняв!
Йому вже полігонів стало мало
І він на мирний люд свій меч підняв!
Чорнобиль й Хіросіма запалали,
Як ядерний вулкан в злобі буяв!
Я думала – зупиниться Людина,
Я думала – зупиниться Людина,
Здригнеться від цих злочинів страшних,
Що визнає усі гіркі провини,
Відмовиться від задумів лихих!
СОВІСТЬ:
Усі твої надії стали марні!
Бо ж я – в в’язниці мучилась з Добром…
Попрацював із Розумом він «справно»,
Заплямувавши ядерним тавром!
Усі ми жертви атомної втіхи
Й озонових вулканів із небес!
Життя останні лічить нині віхи!
Він може знищить Всесвіт наш увесь!
ЄДИНА ПАНАЦЕЯ – ЗНИЩИТЬ ГАДА,
Що гільйотину Всесвіту створив!
За всекосмічну підлу чорну зраду,
Потрібно – щоб Людину Ти убив!!!
КОСМОС:
Свинця гіркі смертельні аргументи!
Нещадна правда доброту труїть!
І присуду судівського акценти
Для вироку – як вірно встановить?!
Те що Людина винна – не дилема!
Вона є ворог Всесвіту й Буття!
Кінець чекає Сонячну систему –
Якщо Людину не лишу Життя!
Та Сам Себе виною я караю!
Та Сам Себе виною я караю!
Та ж ти – творіння вище є Моє!
Тобі вказав я шлях до щастя Раю
І вдарував заступництво Своє!
Помилка де? І в чім моя провина?
Я для Любові та Добра тебе створив!
Як став ти катом Всесвіту, Людино?!
Бажаю – таємницю щоб розкрив!
ЛЮДИНА:
Я грать у карти з правдою не стану
У цей прощальний і останній час!
Та спрагу відчуваю я незнану…
Втамуй її допоки я не згас!
КОСМОС:
Не бороню останнього прохання
І дам тобі джерельної води…
ЛЮДИНА:
Дай відповідь на головні питання!
А потім, що задумаєш – роби!
КОСМОС:
Невже не всі ти Істини освоїв
Й вершини знань усі не подолав?
Прозріння всі не спробував напої?
Тобі ж у спадок сильний Розум дав!
ЛЮДИНА:
То ж Розум й дав можливість зрозуміти –
Що Зло найбільший ворог на Землі!
Без Зла не зміг би прикрощі робити,
Усе навкруг зпоганене у Злі!
Та ж Ти – Творець й Господар всього світу,
Ти вищу силу маєш й можеш все!
Чому ж – Ти Зло нездатний підкорити?
Ти ж – Святість вища праведних Небес!
КОСМОС:
Резон твій вірний – Я Володар Світу!
Все, що навколо – саме Я створив!
Та, хто Мене Любов’ю міг зігріти?
Усе навкруг – пристанище рабів!
Природа, Сонце і усі тварини
В законах вічних Всесвіту живуть.
Вони раби довічні цього плину.
Тому – й нездатні вірить та любить!
Владику неспроможний раб кохати!
А Я бажав Любові та Добра!
То ж – вирішив Людині Розум дати,
Залежність рабську в тебе відібрав!
Лише в свободі щире є кохання!
Раби кохання – то страшні раби!
Любові та Свободи ти надбання!
Тебе Я вільним Сам колись зробив…
ЛЮДИНА:
О Батьку! Все Ти знаєш й пам’ятаєш –
Як щиро й вірно я Тебе любив!
/Космос підходить до Людини і ніжно обіймає своє Творіння./
КОСМОС:
Ти й спомином Любові зігріваєш!
Тебе ж Я для Любові сотворив!
Хай я Господар та Владика всього Світу.
Та, царювання сенс втрачає свій –
Коли його Любов’ю не зігріти,
Як не луна Любові голос твій!
Тут, на Суді, Я зрозумів одразу:
Що Зло та Розум знищили Любов!
Та на тебе тримаю я образу –
Чому в Душі злоби нуртує кров?
ЛЮДИНА:
Ну, то чому ж – Ти Зло терпів у світі?
І задля чого Ти його створив?
КОСМОС:
Я спробую, Дитино, пояснити.
Чому ж – ти сам цього не зрозумів?
Існує Всесвіт в русі – аксіома!
І рух цей – діалектика дає!
Протистояння сила нам відома.
Лиш з крайнощів – рух силу дістає!
Ось – світло. А ось – темінь. Спокій й Дія.
Тут холодно. Тут тепло – бо весна,
Коли усе зростає й веселіє.
А осінь – прохолодою рясна…
Існує Світ лише у протиріччях
І розвиток в суперництві іде!
Закони розвитку у Всесвіту одвічні!
А спокій до занепаду веде!
Любов тоді лиш можна оцінити –
Коли й ненависті вогонь ти чув!
Добро лише тоді зможе зігріти –
Як холод зла у серці ти відчув!
Всю сенсність Бога, Господа Святого,
Збагнути можна виключно тоді –
Коли Диявол з поступу лихого
Все зло збирає у скарби собі!
Як знищить Зло – Добро свій сенс втрачає!
А крицість Вірі – зрада додає!
І Доброта й Любов тебе стрічає –
Якщо ненависть клопіт завдає!
Коли б я знищив нечисть, зло та підлість –
То й Сам би сенсність втратив Я святу!
І оцінить Любов та щиру вірність
Ти зможеш – Зло змінивши в Доброту!
ЛЮДИНА:
Чому ж, мій Батьку, Істини могутні
Мені в дорогу дальню Ти не дав?
Тоді б я дії не вчиняв непутні,
Тоді б – до Раю Неба я злітав!
КОСМОС:
Мені раби Любові не потрібні!
Волів Я вільним бачити тебе!
Любові щирої перлини срібні
Бажаю бачити з Своїх Небес!
Тебе зробити вільним може Розум!
Бо тільки він у Всесвіті один
Нестримний, мов раптові бурі-грози.
Він – ворог спокою та друг у змін!
Він не підвладний принципам
Й законам Землі всієї, Всесвіту й Буття!
І може буть творцем, або драконом!
І тільки він – володар Майбуття!
А шлях в Житті – по стрічечці тоненькій…
Навколо Зло! Лиш прямо – Доброта!
Невдалий тільки крок один маленький –
І буде світло, а чи – темнота!
Тому ж – і дав йому в дружини Совість,
Щоб як маяк висвітлювала путь,
Щоб ти писав Життя щасливу повість
І щоб не зміг з шляху Добра звернуть!
А ти, негідник, Совість закайданив!
І Розум – ти Дияволом зробив!
На цім Вселенськім судному майдані
Собі ти гільйотину встановив!
ЛЮДИНА:
Ну то чому ж – величні аксіоми
Відкрив Ти нині, в цей останній час,
Як метастази чорної саркоми
Згноїли Душу і маяк Твій згас?!
КОСМОС:
Ти винен сам! Бо Совість закайданив!
Мене ти зрадив й Донечку Мою!
На цім судівським смертному майдані
Карати буду зраду Я твою!
Бо, зрозумій – що Всесвіт необмежний!
Мільярди сонць, планет, комет, зірок.
Мені не варто за усім цим стежить
І чатувать найменший рух та крок.
Створив одвічні принципи й Закони
І Всесвіт по Законам цим живе!
Нікому не порушити Канони
І все в одвічній течії пливе!
А Я – гарант космічних всіх Законів,
Скарбник усіх всесвітніх таємниць!
Долаю нездоланні перепони
Й звільняю Світло з теміні в’язниць!
І тільки Розум здатен пізнавати
Всі таємниці Всесвіту сповна!
В незвідане Майбутнє поринати!
Цей дар, Людино, маєш ти одна!
І саме Совість – дивна Берегиня
Тебе у всіх дорогах боронить!
Вона Душі – найбільша є Святиня,
Освітлює Життя щоденну мить!
Вона – є найдорожчий скарб духовний,
Найсокровенніший маяк Душі!
Лише вона спокусу в шлях гріховний
Спроможна зупинити чи втишить!
Без Совісті – прожити ти не зможеш!
Тому її тобі у спадок дав.
Вона стоїть несхитно на сторожі,
Щоб ти у прірвах долі не пропав!
Тебе створив по Образу Своєму!
Тебе любив найбільше за усе!
Щасливий був у поступі твоєму,
Бо знав – що Доброту твій шлях несе!
Мою Любов ти відчував у всьому
Щомиті і впродовж всього Життя!
Тебе леліяв всі віки без втоми,
Освячував щасливе все Буття!
/Людина стає на коліна перед Батьком, цілує Йому руки і щирі сльози рясно зрошують його прозріле обличчя./
ЛЮДИНА:
І я платив Любов’ю неземною
Та дякував за кожен подих свій!
Ти вічно, Батьку, був в Душі зі мною!
Усе Життя я славив Образ Твій!
/Владика Всесвіту, Творець Людини, вперше за одвічність існування у космосі, ридає, неспроможний стримати сльози… Він ніжно обіймає своє заблудле гріховне творіння…/
КОСМОС:
Якби б ти знав – яким теплом ти грієш,
Коли Любов синівську віддаєш!
Невже, Людино, ти не розумієш –
Тепло Любові – тільки ти даєш!!!
Усі сонця й зірки докупи взяті –
Не перебільшать теплоту твою!!!
І де слова найкращі відшукати,
Щоб оспівать Любов святу Мою?!
Найбільшу всекосмічну силу – Розум
Тобі у володіння вічне дав!
І щоб не пролились смертельні сльози –
Йому в дружини Совість Я віддав!
Без Совісті – Людина не Людина,
А звір і раб, і катівник-хижак!!!
Без Совісті – твій Розум гільйотина
Для Всесвіту, бо все чекає крах!!!
ЛЮДИНА:
О, Батьку любий! Мій Творець Небесний!
Я нині всю провину зрозумів!
Наразі промінь Мудрості воскреснув –
Злобою власну Душу потруїв!
Те що вчинив – не має виправдання!
Те що вчинив – не має виправдання!
Себе не смію навіть захистить!
Та, є лише одне святе бажання –
Щоб Совість із кайданів злих звільнить!
/Людина швидко підходить до Совісті та Доброти та ридаючи знімає з них чорні кайдани, гнівно кидаючи їх в сторону Зла… Потім бере Совість і Розум за руки та підводить їх до Космосу./
ЛЮДИНА:
Я винний в тім, що розірвав їх долі,
Бо Зло на підлу змову спокусив!
Злодійство це продовжувать доволі!
Прохаю – щоб воз’єднання звершив!!!
КОСМОС:
Я мушу їх спитать про це бажання,
Бо ж змови крига поміж них стоїть!
Чи не загасло щире це Кохання?!
Чи в злагоді бажаєте ви жить?!
РОЗУМ:
Дружино! Совість! Знаю – що я винний!
Вогонь зрадливий серце пломенить!
Мій вчинок зради підлий та зміїний
Підстави не дає мене простить!
Владика дав можливість зрозуміти –
Що я вчинив, який великий гріх!
Він очі допоміг мені відкрити!
Скінчилися бенкети зрад та втіх!
Я щиро тобі серце відкриваю!
І знаю – одному мені не жить!
Прости мені провини всі ! Прохаю!
Моє Життя ти зможеш захистить!
СОВІСТЬ:
Я у в’язниці цілий вік страждала,
Хоча нічим не зрадила тобі!
Я щиро всі віки палко кохала
І зігрівала в щасті та біді!
Та змови сніг засипав це Кохання!
Його віднині треба розтопить!
Я бачу чесні світлі поривання!
Та чи зумієш щиро ти любить?!
РОЗУМ:
А в мене долі іншої немає!
Без тебе – смерть! З тобою лиш Життя!
Твою Любов, мов Дар Небес приймаю!
Піду лише з тобою я в Буття!
Творець! Прохаю – знову об’єднати
Докупи долі наші на віки!
І обіцяю вічно я кохати
Дружину вірну в течії років!
КОСМОС:
Я бачу – що розкаяння це щире!
Я ваші душі знову поєднав!
І буде шлюб міцний – у це Я вірю!
Новий вам відлік часу розпочав!
І все ж – Я мушу винного скарати!
Уважно прислухався Я до всіх!
І всі тепер повинні твердо знати –
Що скоїла Людина смертний гріх!!!
Я й Зло виню за всі його діяння!
Та то – його професія така…
І тільки завдяки твоїм сприянням –
Вогонь Любові на Землі зникав!
Це ти спокусам Злодія піддався!
Добро і Совість гратами зв’язав!
А Розум з Злом негідним поєднався!
А ти – їх у супутники узяв!
Тепер дивись – з Землею що зробили?!
А сам – на Демона ти схожим став!
Всю нечисть на Землі ви Злом зігріли!
Та ось – Вселенський Суд я розпочав!!!
Чи визнаєш ти злочини, Людино?!
Чи розумієш – гріх який вчинив?!
ЛЮДИНА:
Так! Визнаю усі гіркі провини!
Я двері в Царство Неба зачинив!!!
КОСМОС:
Не має більше сенсу існування!!!
Земля-каліка жде свого кінця!!!
І переможні всі твої змагання
Чекають вічного смертельного вінця!!!
Самий себе ти засудив до згуби!
Погано Схід Життя свого прожив!
НЕХАЙ ЛУНАЮТЬ ГУЧНО СМЕРТНІ ТРУБИ!!!
ТОБІ Я СМЕРТНИЙ ВИРОК ПРИСУДИВ!!!
/Лунають такі страхітливі гучні звуки труб, що Всесвіт здригається від їхнього клекотіння!
У Всесвіті нині не має жодної зірочки, планети, мікроба, рослини чи тварини, які б наразі стали на захист Людини!
Безсумнівно – він найстрахітливіший, найпідліший, найнебезпечніший ворог Землі та Всесвіту!!!
Він вчинив смертний непростимий гріх перед самим Батьком-Творцем Всесвіту!
Жодного виправдання цьому всесвітньому гріху немає!
Заради порятунку Всесвіту та Землі – Людина заслуговує лише смерті та повного знищення!!!/
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
О С Т А Н Н І Й Ш А Н С
/Чути далекий відгомін трагічних сурм, які охоплюють загрозливою тривогою усе навкруг… Космос, який нині виніс смертний вирок Своєму Творінню – Людині, сидить у незбагненному сумі на троні… Усі присутні завмерли у трунному мовчанні… Людина в постаті приреченого смертника безсило сидить на землі…
І раптом, нечувано-незбагненно, Зло впевнено підходить до Космоса і звертається до Нього…/
ЗЛО:
Творець Землі! Ми двоє – протилежність!
Владика я у Пеклі! Ти – в Раю!
Та, відчуваю я свою залежність
Й Тобі належну шану віддаю!
Ніколи я до Тебе не звертався.
КОСМОС:
А спокусити хто Мене бажав?!
ЗЛО:
Та ж, Ти на ті спокуси не піддався
І по Святим шляхам завжди рушав!
Тобі моє прохання буде дивним –
Заступництво у щирості прийми!
Вважаю теж у всім Людину винним!
Та пута смерті з нього Ти зніми!
ЛЮДИНА:
Розсудливості мудрий плин втрачаю!
Заступництво твоє не зрозуміть!
Я справедливу кару зустрічаю!
Ніхто її не зможе відмінить!
У карі цій – твоя є , Зло, провина!
Це ти мене в гріховність спокусив!
Твоя пекельна грізна домовина
Чекає вже! Взуття Життя зносив…
Харчі для тебе – підлість! Гріх – водиця!
Ти – вбивця мій! Мерзенний підлий кат!
Твоїм зусиллям створена в’язниця
Найщасливіших й найсвятіших втрат!
Цього бажав і ти всього добився!
І Пекла жар все тіло попелить!
Та, раптом – адвокатом ти зробився
У цю зловісну і смертельну мить?!
ДОБРОТА:
Я подив твій, Людино, розумію
І сумнів у заступництві його!
І таємницю Зла тобі розкрию –
Боїться він понищення свого!
ЛЮДИНА:
Та ж, смертний вирок я один приймаю!
Лише мені Він кару присудив!
Гадюку смерті тільки я впіймаю,
Бо у гріхах смоли себе втопив!
ДОБРОТА:
Ще страти меч Вселенський не здіймався!
А тільки вирок нині пролунав…
Та, тільки б ти зі смертю пострічався –
То Зло, у ту ж хвилину, враз сконав!
ЛЮДИНА:
Збагнути як твої слова пророчі?
Я знаю – Зло це ворог у Творця!
Відкрий туманом оповиті очі,
Розкрий всі таємниці до кінця!
ДОБРОТА:
Ти знаєш – Батько світло у Любові
І для Любові Він тебе створив!
Він рабські розірвав міцні окови –
Свободою тебе нагородив!
Свобода лиш у виборі буяє!
Як вибір є – то рабства вже нема!
Свобода сонцем радісним сіяє,
Коли у літо веснянить зима!
Ось, Розум, як гірський потік вирує
І може шкоду й горе наробить!
Та, Совість, наче шлюз його пильнує,
Щоб повені смертельний плин спинить!
А Доброта пильнує все прекрасне!
Я зберігаю Щастя та Любов!
І мій вогонь довіку не загасне –
Коли Людина добру має кров!
Та сенсність Доброти відчути можна
Лише тоді – як Зло свій гріх кує,
Коли біди надходить мить тривожна,
Як скрути час стражденний настає!
То ж, вибирай – між Злом і Добротою!
Свободи вибір маєш ти один –
Чи йти в Житті дорогою святою,
Чи Зло гукать у свій мрійливий плин!
ЛЮДИНА:
Ну, то чому – людей до Зла так тягне,
Як Доброти навкруг зоря сія?!
ДОБРОТА:
Бо, він – усіх бере під свої стяги!
До себе – тільки добрих кличу я!
Зі мною – працювати вічно треба,
Маяк мій спокій в часу забере!
Буть будівничим – то моя потреба!
Любов мене в супутниці бере!
Буває праця та і непосильна,
Бо ж – вимагає всіх міцних зусиль!
У Зла потреба вічна меркантильна –
Спокусами заварювать кисіль…
Робити Зло – чомусь усім простіше?!
Бо – руйнувати легше, ніж творить!
Та й, Зло чатує всіх людей пильніше,
Щоб в сіті павутинові зловить…
ЛЮДИНА:
Чи правду Доброта усім говорить?
ЗЛО:
Вона ніким не навчена брехать!
Про роль мою все справедливо мовить!
Вівцю із себе я не буду грать!
Ти є – останнє Батькове Творіння!
Тому тобі найбільший дар Він дав!
І маєш ти – Божественне коріння!
Любов і Розум Він тобі надав!
І, щоб Любов буяла у всесиллі –
Він вимушений був і Зло створить!!!
Волів тебе Він бачить тільки вільним!
В тобі – вогонь Свободи пломенить!
Найбільшу силу – Розуму й Любові
Владика на початку Світу дав!
І в Заповітнім Неба Своїм Слові _
Любити все навколо наказав!!!
А хто був Я? Як пес, отой приблудний,
Я силу лиш Любові надавав!
І плин життя котився мій занудний…
Ніяких сил та влади я не мав!
Конав в злобі – як ти в Землі кохався
І як із Розумом та Совістю дружив,
Коли із Добротою ти братався,
Коли Владиці праведно служив!
Одну я втіху мав – коли раптово
Я Землю землетрусами здригав!
Коли в грозі буянив знову-й знову
І, здичавівши у злобі, стихав…
Я магмою з вулканів гнівно рвався!
Цунамі всезнищенне надсилав!
Болідами у Землю я в’їдався!
Пожежами нестримними палав!
Хворобами раптовими з’являвся,
Хворобами раптовими з’являвся,
Косою смерті я тебе косив!
У повенях та зливах я кохався
І у морях й річках тебе топив!
ЛЮДИНА:
Ах ти ж – підлото! Ах ти – кат негідний!
То ти – смолою зачорнив Життя?!
ЗЛО:
О, праведник!
Мій зрадник, братик рідний?!
Мій зрадник, братик рідний?!
ЛЮДИНА:
О запізніле прикре відкриття!?
Ти правду мовиш! А вона з’їдає
Мене, немов сірчана кислота…
ЗЛО:
Тебе посланець смерті зустрічає
І роль твоя скінчилася Свята!
Я шаленів від міцності твоєї!
Щоб не зробив – ти знову оживав!
І я дурів від слабкості своєї
І знову скрути й кари затівав!
А ти – зі зла на Зло ще більше злився
Й відроджував усе, що знищив я!
Любив і вірив, без кінця трудився!
І доленька гнітилася моя!
Пізніше, я розкрив усі секрети
Твоєї сили і твого Буття –
Що Совісті й Любові світлі злети
Освячують усе людське Життя!!!
Допоки є вони – я пес бездомний!
Як їх нема – владика я та цар!
Тоді стаю всесильний та невтомний!
Із твоїх рук отримав я цей дар!
О, скільки я віків чекав дарунок!
О, скільки я віків чекав дарунок!
О, як тебе майстерно спокушав!
Лунав твій Гімн Життя в Любові струнах!
А я у божевільності волав!
Та ти – втомився у Життя дорозі!
Я ж – не прогавив зоряний свій час!
Протистояти був мені не взмозі!
І Совісті й Любові пломінь згас!!!
ЛЮДИНА:
Замовкни! Всепроклятий Сатанюго!
Вже краще вмерти, аніж чути це!
О, кат Людини! Демоне! Злодюго!
ЗЛО:
Не заважай мені гострить слівце!
Не винний я! Я – Злодій із колиски!
Покликання моє – це Зло творить!
Не відчував я втіхи та і зиску –
Коли Любов’ю жив ти й не грішив!
Нікого і нічого я не зрадив!
Я друга у супутники знайшов!
Який щасливий став! Який був радий –
Як ти від Віри й Бога відійшов!!!
Не просто зрадив! РОЗТИНАВ ТИ БОГА!!!
Поволі, на хресті Його вбивав!!!
Голгофи окривавлену дорогу
Злобою Сину Божому звивав!!!
То хто з нас кат?! І злодій хто найгірший?!
ЛЮДИНА:
Убий мене! Промову цю спини!
ЗЛО:
О ні! Твого Життя криваві вірші –
Є свідченням мерзенної вини!!!
Колись ти думав – що Господь всесильний,
Що він чатує кожен подих твій!
Та бачиш сам – що Всесвіт є незмірний!
Свободою звіряєш поступ свій!
Людей вже народилося мільярди!
Нема потреби кожним керувать!
Для чого всіх, немов у тім більярді –
Як кульку в певний отвір запускать?!
Творець тобі залишив Заповіти
Й Свободу дав, мене та Доброту!
І можеш як завгодно ти прожити –
Плекати Зло, а чи Любов Святу?!
І тільки там, в кінці Життя тунелю –
На кожного чекає Божий Суд!!!
І піде у пекельну злу пустелю –
Хто з’їв зі мною солі цілий пуд!
А хто в Любові жив й мене цурався,
Хто з Добротою шлях свій торував,
Хто з Вірою та Совістю кохався –
Той в Рай собі дорогу збудував!!!
КОСМОС:
Це неймовірно! Він лиш правду мовить!
СОВІСТЬ:
Бо смерті чує подих неземний!!!
ЗЛО:
Ніхто мене у наклепах не зловить!
І за Його дорученням я злий!
Та, і в тобі, Людино, я кохався,
Коли ти Совість зрадив і Любов!
Бенкет злоби у Всесвіті почався!
А ти – п’янів злобою знов та знов!
Як я радів – як ти війною грався
І як братів ти нищив та сестер!
Як над Землею й Всесвітом знущався!
Владика на Землі я відтепер!
Ти – раб слухняний! Мій соратник вірний!
Ти – гній злоби та підлості дурман!
Ти – зраднику й мерзотнику негідний!
На зло таке і я не здатен сам!!!
Ти перевершив всі мої діяння!!!
Бо, зрадив Батька й самого себе!
Звершились всі мрійливі сподівання!!!
ЛЮДИНА:
Я проклинаю, Злодіє, тебе!
ЗЛО:
Мені твої прокльони не завадять!
Ти – наймерзенніша істота на Землі!
Та, як тебе у небуття спровадять –
Й моє життя завершиться в імлі!!!
Добро усе одразу зрозуміло…
Дебіле! Здався ти мені на біс…
Усі твої діяння серцю милі!!!
Та, смерті тільки власної не зніс!
Тому – й прохаю у Творця за тебе,
Щоб Він Життя тобі подарував!
Найвищу силу має Він у Небі!
І треба – щоб тебе він не скарав!
Кажу відверто – ти страшна потвора,
І підлість й зло твоє не має меж!
І ти приніс у Всесвіт стільки горя –
Що він палає від твоїх пожеж!!!
/Людині важко дихати, вона падає на землю, хапається за серце і вмирає від звинувачень… Совість перебиває Зло…/
СОВІСТЬ:
Вулкан словес спини! Бо – він загине!
Вичитуєш його – страждаю я!
Не забувай – є Совість у Людини!
Фортуна спопеляється моя!
Він онімів від моря звинувачень!
А я тону в цунамі почуттів!
Ти можеш слово мовить необачне –
А я вмираю від жахливих слів!
Ти можеш і не бачить – як я мучусь…
Бо схована у скарбниках Душі.
І як долаю височезні кручі
У мить – як сором Совісті здушив!
Зхитрити можна перед ким завгодно,
Крім Совісті, бо роль моя свята!
Міняються смаки, народи, моди…
Та Совісті не зміниться мета!
Я з ним тепер – і мучаюсь й караюсь…
А муки Совісті найгірші за усі!!!
За всі гріхи з Людиною я каюсь!
Словес отруту більше не неси!
/Зло підходить до Людини і замахується рукою, ніби бажаючи вдарити…/
ЗЛО:
Коли б я силу мав – тебе б понищив
Та в Пеклі вічнім грізно спопелив
Та в Пеклі вічнім грізно спопелив
В такому вулканічному вогнищі,
Щоб більше вже ніколи не ожив!
Та я від тебе, нелюде, залежний!
Бо я існую – доки ти живий!
Владика має всі права безмежні
І тільки Він у Всесвіті Святий!
Не за Людину я, Творець, прохаю,
Бо соромно про нього говорить!
За Совість та Любов я слово маю!
Не вірю – що Ти зможеш їх убить?!
КОСМОС:
О, Суде мій Вселенський справедливий!
Я вирішив людину покарать!
О, долі рок невдалий та зрадливий!
Як Самого Себе тепер скарать?!
Мій лютий ворог правду тут віщує!
Тебе навчає Істинам Святим!
Він жах смертельний перед Богом чує!
І він повагу має навіть в цім!
Мене, Творця-Владику, не злякався,
Хоч знає всі обов’язки Мої!
Своєї злої суті не зрікався
І погляди всі висловив свої…
І правда ця всю Душу обпалила!
Він знає силу й сенс одвічний Мій!
Мене ж, Людино, ти не зрозуміла!
І час надходить вже останній твій!
/Космос підходить до вмираючої Людини…/
КОСМОС:
О, найдорожче й наймерзенніше Творіння!
Любове і ненависте моя!
О, підлості незмірної насіння!
Тебе зростив для зради й згуби Я!?
З Тобою знав найщасливіші миті…
О, як Мене незмірно ти любив!
О, як сіяли ми в Любові злиті…
Щасливим ти Мене повік зробив!
Бо тільки ти у Всесвіті єдиний
Мене у світлій щирості любив!
І твердо знав – щасливий Я віднині!
Ти щиро джерело Любові пив!
/Людина з останніх сил стає на коліна та ридаючи цілує руки Батька…/
ЛЮДИНА:
О Батьку мій! Найбільше щастя вічне,
Яке в Житті бурхливім зустрічав –
Любов Твоя безмежна, всекосмічна!
Це Ти мене Любов’ю уквітчав!
Ти вдарував безцінні благодаті,
З якими на Землі одвічно жив!
Нема чого з Любов’ю порівняти!
То дар найкращий Божих добрих жнив!
Я неспроможний нині зрозуміти –
Чому Любов Господню занедбав?!
Чому не зміг себе я зупинити,
Як Зло мене в соратники придбав?!
/Космос сідає поруч з Людиною…/
КОСМОС:
Такого ще у Мене не бувало
За всекосмічне все Моє Буття,
Щоб в протиріччях вся Душа буяла!
Трагедія штормливого Життя!
Помилувать тебе не маю сили!
Помилувать тебе не маю сили!
Смертельний гріх, Людино, ти вчинив!
ЛЮДИНА:
Помилувать мене – прохать безсилий!
Я ДВЕРІ В ПЕКЛО ВІЧНЕ ВІДЧИНИВ!!!
КОСМОС:
Я вирок відмінити не спроможний!
І виконать його безсилий Я!
І Пекла рок зловісний та тривожний –
Чорнить вугіллям теміні здаля!
Як знищу я тебе – Любов загине!!!
А з нею – Розум, Совість й Доброта!
І стану одиноким Я віднині!
І зникне світла ніжна теплота!
Хто буде вірить?! Хто Любов вдарує?!
Любить і вірить можеш тільки Ти!!!
Хто спрагу у Любові утамує?!
Маяк загасне світлий Доброти!
Каліку-Землю на кого покину?
Первісну хто відродить їй красу?
Це ти довів Землицю до загину!!!
То ти придумав атомну косу!
Людино мила! Підла ти – Людино!
Як знищити безжалісно тебе?!
Моя Негідна! Люба ти – Дитино!
Як катом стать твоїм Мені тепер???
О, доні рідні! Раду Батьку дайте –
Ну що мені з Людиною зробить?
Із вироком смертельним привітайте,
Не має права він у Світі жить!
Та ж ви – нічого злого не зробили
І вас не маю права я скарать!
Мені й Людині вірно ви служили!
О, як же вас від смерті врятувать?!
Допоки він живий – і ви безсмертні!
Як зникне він – то згинете і ви!
Він заслужив безжалісної смерті!
І як же любий він мені живий!
Я рішення один приймать не стану…
Хай ваша рада істину знайде!
І рішення це буде вже останнім!
Хай справедливість вічна вмить прийде!
Крім Злодія, одразу всі ставайте –
І порятунок власний свій вкажіть!
Та Мудрість і розсудливість вітайте!
Пораду дайте – що Мені робить?!
СОВІСТЬ:
Земля повинна перша слово мати!
Найбільше постраждала за усіх!
ЗЕМЛЯ:
Була я для Людини, наче мати…
Та він вчинив зрадливий смертний гріх!
Від самогубства стримує лиш пам’ять…
/На мить знову виникає світло спомину, у проміннях якого голубляться юна красуня-Земля та юнак-Людина…/
Щасливий сон… Кохання дивний мед…
Вікі старезні спомини не спалять…
О, згадувань прекрасних світлий злет…
Коли б це щастя знову повернути –
Нічого б не бажала я собі!
Якби – позбутись цих кайданів скрути…
Мрійливий час щасливої доби…
Єдиний він спроможний відродити
Та повернути молодість мені,
Коли без втоми буде він робити
І рани залікує всі земні!
СОВІСТЬ:
Людино! Чуєш! Мусиш говорити!
ЛЮДИНА:
Я чую! Й пам’ять солодить мене…
О, як волію Щастя відродити!
Кохання спомин хай теплом війне…
Моя стражденна Берегине-Мати!
Одне б в Житті собі навік бажав –
Щоб молодість щасливу привітати,
Щоб Дух Любові поміж нас кружляв!
Та зради крига холодом буяє
Та зради крига холодом буяє
І сили забирає всі мої!
І Віра й Воля більше не сіяє!
Я їх в багнюці зрадницькій згноїв!
Де сили взять з болота вибиратись?
Де світло те – що темінь золотить?
Як людям здичавілим об’єднатись,
Щоб Землю із загину воскресить?
ДОБРОТА:
Це так, Людино! Все це не під силу
Лише тобі одному все зробить!
Та, я тобі спроможна дати сили,
Щоб в Небо Щастя міг чимдуж злетіть!
Зло все руйнує! Доброта будує!
Нема чого вже більше руйнувать!?
Земля з тобою в прикрощах бідує!
Потрібно разом Щастя будувать!
РОЗУМ:
Я твій соратник в справах всіх, Людино,
Твій помічник надійний я і друг!
Даю я клятву – працювать відмінно,
Бо, Совість осяватиме мій рух!
ЛЮДИНА:
Чи стане сили в справах всіх сприяти?
Це Воскресіння на багато літ!
І як понищити злодійські грати?
Як Землю врятувати та мій рід?
ДОБРОТА:
Лише у дружбі з Совістю та мною
Ти зможеш Землю-неню відродить!
Якщо Любов’ю Батька неземною
Ти шлях зумієш рясно окропить!
СОВІСТЬ:
Та є одна умова неодмінна –
Щоб Зло собі в соратники не брать!
Хай бродить десь… І буде навіть вільний…
А з’явиться – то відсіч йому дать!
ЛЮДИНА:
Зло – лютий ворог! Кат Душі моєї!
Мене та Землю смертником зробив!
О Доброта! Світи мені зорею,
Щоб Землю у красуню відродив!
ДОБРОТА:
Дай слово – що зі Злом пірвав навіки!
ЛЮДИНА:
Засвідчую при Батькові та вас –
Як не відроджу я Землі-каліки,
Щоб мій Життя вогонь навік загас!
Кривить не стану Совістю й Душею –
Люблю Життя та Землю я люблю!
І думку про Відродження лілею…
І все, що в моїх силах, я зроблю!
О Батьку! Дай розкаятись Людині
О Батьку! Дай розкаятись Людині
Відродженням Землі та Доброти!
Я визнаю усіх гріхів провини!
Я Зла пірву ненависні дроти!
Дай шанс останній для Добра роботи!
Без втоми працювати буду Я!
Любов’ю відповім на всі турботи!
Хай Воля й Віра втілиться Твоя!
Даю я слово – жить по Заповітам,
Які нам, Батьку, Ти довіку дав!
Любов’ю я прохаю знов зігріти!
Й Тобі я всю Любов свою віддам!
І ця Любов зігріє всі діяння
Та справи всі на ненечці Землі!
Твоєї Віри праведне сприяння –
Нас виведе з гріховної імли!
КОСМОС:
Кохані доні! Сядьте поруч з Батьком!
Я чув усе і Рішення прийму!
Хоча простити злочин важко –
Я лезо гільйотинове зніму!
Та все ж, скажіть: – чи вірите Людині?
Чи слова він дотримає свого?
Чи цінуватиме усі Мої Святині?
Чи обіцянкам вірити його?
СОВІСТЬ:
Я впевнена – розкаяння це щире
І Совість його мучить і болить!
ДОБРОТА:
І в помисли його я добрі вірю,
Що зможе неню-Землю відродить!
КОСМОС:
Ну що ж, Людино! Рішення приймаю –
Даю тобі один, ОСТАННІЙ ШАНС!!!
Та вирок смертний Я не відміняю!!!
Я відкладу його на певний час…
Коли Людина кожна помирає –
Іде тоді вона на Божий Суд!
І там про справи всі доповідає
Так само, як сповідував ти тут!
Хитрити можна навіть перед Богом!
Себе самого можна обдурить!
Перед Судівським праведним порогом –
Усі гріхи ти змушений відкрить!
Ти знаєш – сорок днів усі митарства
Душа проходить в Божому Суді!
Іде тоді – чи у Небесне Царство,
Чи у пекельній мучиться біді!
Чи у пекельній мучиться біді!
Й ТОБІ ДАЮ Я СОРОК ЛІТ ОСТАННІХ – /до 2033 р./
На те, щоб Землю з Пекла відродив!
Слова я виголошую прощальні –
Щоб у Любові ти Добро творив!
Якщо Земля красою забуяє,
Якщо Любов яскрітиме навкруг –
То смертний вирок грізний я знімаю
І вбережу від горя та наруг!!!
Всі Істини Мої тобі відомі!
Всі Істини Мої тобі відомі!
Всі Заповіти Божі бережи!
Гартуй Любов та Віру без утоми!
А дітям – добрий плин Життя вкажи!
Твій шлях не буду сильно пильнувати!
Добро і Совість й Розум поруч йдуть!
А пастки Зла сам мусиш оминати!
Свободою уквітчаний твій путь!
Багато справ у Всесвіті я маю
І бороню усю його ходу!
Усі Закони в послуху тримаю,
Щоб відвернути будь-яку біду!
І ти пильнуй усе навкруг, Людино!
Понищи зброю! Небо залатай!
І пам’ятай – прийду Я неодмінно!
І буде Пекло! Чи одвічний Рай!
І Суду над тобою вже не буде!
З’явлюся Я й діяння оціню!
І не сприйму словесної облуди!
І вирок Я здійсню, чи відміню!!!
Про сенс свій пам’ятай, Моя Людино!
Тобі все найдорожче Я віддав!
Любові сонцесяйної промінням
Й Свободою тебе завжди вітав!
За Землю й Всесвіт відповідь тримаєш!
То ж, Розум тільки праведно веди!
В Душі своїй Святу ти Совість маєш!
То ж, Долю в Рай щасливий приведи!
Тебе люблю я вільним і щасливим!
Тебе люблю я вільним і щасливим!
Твою Любов у щирості прийму!
То ж – будь Душею й Совістю красивим!
Тоді у Рай Небес тебе здійму!!!
/Космос поволі і урочисто в сяєві слави підноситься в Небеса…Всі стоять онімілі…
Коли Космос повністю зникає, Зло переможним голосом промовляє…/
ЗЛО:
Нема Його! Солодка Перемога!
Ну що? Відчув ти силу всю мою?!
Життя вогонь я випросив у Бога!
Я переможцем крицевим стою!
Коли б не я – палав би ти у Пеклі!
ЛЮДИНА:
Зі мною разом у вогні б палав!
ЗЛО:
А ти сховай слова гіркі запеклі!
За тебе перед Богом клопотав!
Дізнався таємницю сокровенну –
Без Зла Творець не може панувать!!!
ЛЮДИНА:
Розмову не веди тепер даремну!
Тебе не стану більше визнавать!
Є в мене Батько й доні Його любі!
Їх світлом буду Душу зігрівать!
Любов у дивних пахощах голубить!
Акордами Добра я буду грать!
ЗЛО:
Нема Його! Тебе Творець покинув!
ЛЮДИНА:
Він Заповіти й Совість залишив!
І з ними я довічно не загину!
І тільки їх лунати буде спів!
ЗЛО:
ЗЛО:
Ти знаєш – маю владу! Я всесильний!
Тебе від смерті нині врятував!
Від всіх Святих обов’язків я вільний!
Свою майстерність в Пеклі гартував!
Топити нашу дружбу я не раджу!
Від смерті порятую я тебе!
За сорок років стільки справ впроваджу,
Що перевершу силу всіх Святих Небес!
ЛЮДИНА:
О ні! Іди мерщій на відпочинок!
Без Зла усі шляхи буду долать!
Накращим з твого боку буде вчинок –
Як в літаргічнім сні ти станеш спать!
ЗЛО:
Не дочекаєшся! І спати я не буду!
Не вірю в силу Духу я твою!
І перемогу все одно здобуду!
В в’язниці Зла гидкій тебе згною!
Ти Землю не спроможний відродити!
ЛЮДИНА:
За неї все Життя цілком віддам!
ЗЛО:
Творець не зможе вирок відмінити!
Тоді з тобою я загину сам!
Не вірю твоїй зрадницькій потворі!
Себе ти зрадив, все та всіх навкруг!
Себе втопив в морях людської крові!
Ти мій соратник! Ліпший раб і друг!
ЛЮДИНА:
Брехня! Ти ворог вічний мій запеклий!
І геть іди та Душу не чорни!
Іди керуй в своє погане Пекло
Та слуг підлот вогнисто пригорни!
З тобою – смерть! Без тебе – шлях Спасіння!
Стань кригою та геть іди з очей!
Таке моє останнє повеління –
Хай твій дурман повік з Землі втече!
ЗЛО:
Не дочекаєшся! По твоєму – не буде!
І тільки сорок років нам дано!
І все одно життя моє відбуде…
Загине золоте моє руно…
Та, я так просто Всесвіт не покину!
Всю силу й весь талант я проявлю!!!
В всесвітнім океані зла загину
Й тебе в цунамі злісному втоплю!
Знущатимусь – наскільки стане сили!
Я війнами й злобою спопелю!
Твоєї Віри розірву вітрила!
Твою дорогу горем я встелю!
Іржею Душу людську я понищу!
Іржею Душу людську я понищу!
Хворобами і голодом спалю
В такому страхітливому вогнищі,
Що ти згориш із власного жалю!
Вести рахунок буду на мільйони!
Вести рахунок буду на мільйони!
Народи та країни розітну!
Я питиму криваві злі прокльони!
Біду та горе їстиму земну!
Сп’янію від річок людської крові,
Здурію від мільярдів мертвих тіл!
Озонові та ядерні окови
Бенкет завершать Зла лихих затій!!!
Загинемо у пафосі злодійства!
Загинемо у пафосі злодійства!
Вином садизму утамуєм страх!
Вулканами вселюдського вампірства
Зустрінем гордо Долі вічний крах!!!
/Людина завмерла, зціпеніла від цих погрозливих слів Зла… Доброта підходить до Людини і Зла…/
ДОБРОТА:
Іди з очей, потворо найогидна!
Людино! Вір – не кину я тебе!
Не вір пророцтвам злісним цим негідним,
Бо Душу, й Віру, й Волю він вкраде!
Це правда – він велику силу має!
Багато горя може наробить!
Всю нечисть у покорі він тримає!
Безмежні скрути може натворить!
За мене, друже, міцно ти тримайся!
Тоді – він не спроможний нас здолать!
Спокусам зла й гріхів не піддавайся!
Хай маяки Добра навкруг зорять!
Іди, негідник, геть! Умить! Негайно!
ЗЛО:
Ще не усе Людині я сказав!
Себе поводиш ти не надто файно!
Він зрадою наш шлях земний зв’язав!
ЛЮДИНА:
Цей вузол Батько розрубав довіку!
Покинь мене та геть собі іди!
І Землю, цю спотворену каліку,
Не заважай із згуби відродить!
ЗЛО:
Міцну ти силу маєш з Добротою!
Я вимушений виконать наказ!
Ідеш в Житті ти стежкою крутою…
Зроблю я все – щоб твій маяк загас!
ЛЮДИНА:
Це Світло не загасне вже одвічно,
Бо Батько й Совість осявають путь!
І Заповітів промені закличні
Відроджувать прекрасне все зовуть!
ЗЛО:
Ну що ж – я мушу Волі підкоритись!
Іду я геть, як ти самий прохав!
Гріхами я твоїми буду грітись…
Я шлях у Пекло вже тобі проклав!?
І кожен крок твій буду чатувати
Та зради мить ловити осяйну,
Напоями спокуси частувати!
Ти переможеш, чи програєш цю війну!!!
/Зло швидко зникає, погрожуючи руками Людині…
Нині Людина залишається одна… Вона дивиться в Небо, в якому зоріє Образ Творця Всесвіту, та звертається з щирою молитвою…/
ЛЮДИНА:
Не покидай мене одвічно, Боже мій,
Й Святая Совість, що в Душі живеш!
Думок Суддя, й Життя, й Священних мрій,
Мене до Щастя Неба приведеш!
Не покидай мене в скрутну хвилину,
Не дай звернуть з порядного путі!
В щасливу та тяжку гірку годину
Не залишай мене у самоті!
Не дай Душі загинуть передчасно!
Хай Зло та горе шлях мій омине!
Від всіх спокус лихих утримуй вчасно!
Мій Боже! Не покинь в Житті мене!
Врятуй мене, о Боже, й Совість власна,
Від скверни, нечистот й спокус Життя!
Хай буде світлим шлях в Небо прекрасне!
Осяй мені щасливе все Буття!
Й Тобі я обіцяю – вже одвічно
Не покидать Тебе! З Тобою тільки йти!
Світи мені, як світять зорі вічно!
Дай до Спасіння Вічного прийти!!!
Шануюся усіх Твоїх Святинь!
О Боже мій, і Син, і Дух Святий! Амінь!
/Створена в Конча-Заспі міста Києва у 1993 році,
За 40-к років до Голгофи, Воскресіння та Вознесіння Сина Божого в Небеса.
Присвячується 2000-літтю цієї Всекосмічної події, яка буде урочисто відзначатися усім людством планети в 2033-му році./
ПРОХАЄМО ПОВІДОМИТИ ПРО ДАНИЙ БЛОГ РІДНИМ, БЛИЗЬКИМ ТА ЗНАЙОМИМ!
